Ein Text von Olena.

Natürlich scheint dir alles neu, fremd und gleichzeitig interessant, wenn du gerade erst in ein anderes Land gezogen bist, in dem du noch nie zuvor warst und das leider nicht unter den besten Umständen.

Als Kind habe ich das wahrscheinlich eher wie ein Spiel gesehen, bei dem die Hauptmission darin bestand, sich an die neuen Umstände anzupassen und den Albtraum, vor dem wir geflohen sind, zu vergessen. Nach ein paar Monaten hat es mir hier überhaupt nicht gefallen, es war psychisch sehr schwer für mich und ich habe verstanden, dass wir lange hier bleiben würden. Für mich war es ein Land der Regeln und Ordnung und die Menschen wirkten so … nicht lebendig, nicht fröhlich.

Im Gegensatz zu heute, wo man sich schon an die ganze Bürokratie gewöhnt hat, hatten wir in unserem Leben zu Hause nie 3 riesige Ordner, die KOMPLETT mit Dokumenten gefüllt waren, die sich hier innerhalb eines Jahres angesammelt haben. In der Ukraine lebt man sein ganzes Leben mit einem einzigen Pass und einer Geburtsurkunde. Wahrscheinlich ist die beste Gewohnheit, die mir Deutschland beigebracht hat, das Mülltrennen, es ist so alltäglich geworden wie das Zurückbringen von Pfandflaschen.

Als ich zum ersten Mal auf eine deutsche Schule kam, war ich ehrlich gesagt überhaupt nicht glücklich, wirklich überhaupt nicht. Aus allen Ecken des Gebäudes hörte man, was für ein toller Mensch putin sei und dass die Ukraine verliert und du denkst dir nur, dass sie sich niemals in meine Lage hineinversetzen können. Heutzutage bin ich froh, dass diese Kinder uns niemals verstehen können, Gott bewahre, dass jemand dasselbe erleben muss.

Das System hier unterscheidet sich seehr von unserem, angefangen damit, dass es hier 13 Klassen gibt und bei uns 11, das heißt, unser System ist entsprechend schneller. Zum Beispiel kam ich in die 6. Klasse, wo sie im Matheunterricht gerade erst dreistellige Zahlen gerechnet haben, während ich schon Brüche multiplizieren und dividieren konnte.

Natürlich haben wir uns mit den Ukrainern aus den Parallelklassen zu einer Art „Bubble“ zusammengeschlossen, aber damals brauchten wir, besonders als Kinder, Unterstützung von unseren eigenen Leuten. Aber ehrlich gesagt weiß ich nicht, wo ich heute wäre, wenn es meine Klassenlehrer und einige meiner Mitschüler nicht gegeben hätte. Sie haben mir damals sehr geholfen, wofür ich ihnen unendlich dankbar bin!

Jetzt ist es natürlich viel vertrauter und komfortabler, aber es gibt immer noch Situationen, in denen ich über die Unterschiede bei Regeln, Menschen und Ordnung zwischen den Ländern überrascht bin. Trotz allem ist es immer noch psychisch sehr schwer, wenn ich mich daran erinnere, unter welchen Umständen ich hier bin, wenn ich jeden Tag Nachrichten lese und bete, dass meine Familienmitglieder am Leben sind.

Ich vermisse diese unbeschwerte, friedliche Zeit sehr und seit fast 5 Jahren versuche ich, mir die Frage zu beantworten: Warum genau mein Land? Aber bisher habe ich keine Antwort gefunden.

Mein Herz schmerzt sehr für all die Menschen, die dort geblieben sind, für unsere Soldaten und ihre Familien und natürlich für die Kinder, von denen einige noch nicht einmal ein Leben ohne Krieg erlebt haben. Man kann sagen, dass die Ukrainer momentan mit Hoffnung im Herzen leben, denn sie stirbt zuletzt und uns bleibt nur, zu glauben.

—

Olenas Text im Original:

Звичайно, коли тільки но переїхав у іншу країну, де ти ніколи не був і на жаль не за найкращих обставин тобі здається все новим, чужим і цікавим водночас. Як дитина я певно сприймала це радше як гру, де головна місія адаптуватись до нових обставин і забути кошмар від якого ми втікли. Після декількох місяців мені взагалі тут не подобалось, було дуже важко морально, і я усвідомлювала, що ми тут надовго. Для мене це була країна правил і порядку, а люди здавались такими… не живими, не радісними. На відміну від сьогодення, коли ти вже звикший до всієї цієї бюрократії, ми в житті не мали вдома 3 величезних папок ПОВНІСТЮ наповненими документами які тут зібрались за рік,в Україні ти живеш з одним паспортом і свідоцтвом про народження все життя. Певно найкраща звичка яку принесла мені Німеччина це сортування сміття, це стало настільки буденним ділом, як і здавати пляшки.

Коли я тільки перейшла в німецьку школу насправді я була не в захваті, взагалі. З усіх куточків будівлі тобі говорять який путін молодець, а Україна програє, а ти про себе думаєш, що вони навіть ніколи не зможуть поставити себе на моє місце. Зараз я рада, що ці діти ніколи не зможуть нас зрозуміти, не дай Боже комусь пережити те саме. 

Система тут дууууже відрізняється від нашої, починаючи з того, що тут 13 класів, а у нас 11 тобто і система у нас швидша, наприклад я прийшла у 6 клас, який на математиці тільки рахували трьох значні числа, коли я вже вміла ділити та множити дроби.

Звісно з українцями з паралельних класів ми обʼєднались в таку умовну бульбашку але тоді ми – особливо як діти потребували підтримки від своїх але насправді без моїх класних керівників і деяких однокласників я не знаю де би я була зараз, вони мені дуже допомогли в той час за, що я безмежно вдячна! 

Зараз звичайно набагато більш звичніше, комфортніше але все ще бувають здивування і різних ситуацій повʼязаних з відміннюстю правил, людей та порядку між країнами. Попри все, досі дуже важко морально, коли згадую за яких обставин я тут, коли читаю кожен день новини і молишся аби близькі були живі. Дуже сумую за тим безтурботним, мирним часом і ось вже майже 5 років поспіль я пробую відповісти собі на питання- чому саме моя країна? Але поки відповіді не знайшла… Дуже болить серце за всіх людей лишившись там, за наших військових та їх сімей і звісно ж дітей,деякі з яких навіть ще не бачили життя без війни. 

Можна сказати українці живуть наразі з надією у серці, адже вона помирає останньою, а нам залишається тільки вірити)